ПОВІСТЬ М.В.ГОГОЛЯ «ШИНЕЛЬ» У КОНТЕКСТІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Кравчук В.І., учитель світової літератури            Лубенської спеціалізованої школи №6

У літературно-критичних працях можна знайти різні версії прочитання повісті М.Гоголя „Шинель”. Це питання привертало увагу Ф.Дриссена, Ван дер Енга, В.Б.Шкловського, Г.П.Макогоненка, Чинції де Лотто та інших діячів. Нещодавно з’явилася книга «Філософія in Action» доктора філософських наук, професора Харківського національного університету ім. В.Каразіна Володимира Васильовича Шкоди.

      Автор виділив чотири версії прочитання повісті Гоголя «Шинель», повернувши твір у контекст християнської культури.

        Враховуючи  сумні реалії теперішнього часу щодо духовної кризи, пригадаємо слова М.Гоголя про те, що суспільство тоді тільки одужає, коли кожна окрема людина візьметься за себе і буде жити як християнин. Мета  письменника  –  удосконалити людську душу за допомогою слова.

У душі самого Миколи Васильовича теж ішла титанічна праця над собою, адже виправити суспільство можливо лише за умови власного  самовдосконалення,  яке  відбувалося  в  письменника  шляхом  вивчення Біблії,  християнської  літератури,  творів  святих  отців.  Саме  з  цих джерел митець черпав життєву мудрість  і для себе,  і для своїх творів. І житійна література, зберігаючи пам'ять святих подвижників, передбачала певний моральний вплив на читачів, і Гоголь сподівався на просвітницький вплив своїх книг, який повинен пробудити людське в людині.

Одним  із  «духовних пастирів»  для Миколи Гоголя  був  Іоанн Синайський,  або  Лествичник, – святий преподобний  візантійський християнський  філософ,  письменник  VI–VII  століття,  настоятель Синайського  монастиря,  відомий  як  автор «Лествиці райської».У православній літературі «лествиця» (у  пер. з церковнослов’янської «драбини»)  – образ духовного зростання.

Схожість повісті Гоголя та житія святого Акакія беззаперечна. Здається , що письменник не випадково використав у побудові «Шинелі» житійний канон. У житіях  зазвичай було прийнято вказувати батьківщину, називати батьків, ім'я святого, причому важливий був сам сенс імені, стан батьків у суспільстві, про хрещення дитини, підкреслювалося, що вже при народженні вона була відзначена особливим знаком, що свідчить про Божу благодать. Герой житія відрізнявся особливою премудрістю, уникав світських розваг, старанно працював, спілкувався лише з матір'ю або літніми жінками, жив на самоті, виконуючи найчорнішу роботу, не шукав нагороди, здійснював чудеса після смерті.

Гоголь  не відразу знайшов ім`я та прізвище головному герою повісті. Спочатку він назвав його просто чиновником, пізніше дав  ім`я Акакій, що в перекладі з грецької означає «незлобливий», «смиренний». А якщо ще й Акакій Акакійович, то персонаж має бути вдвічі смиреннішим, позбавленим зла, покірним долі. Гоголь обирає день народження героя 23 березня. Символічно, що сам письменник народився 19 березня за старим стилем. Рік  значення не мав, тому що не він, а саме число визначає вибір імені при хрещенні, та скільки не гортали календар, поблизу жодного нормального імені не виявилося. Доля обділила Башмачкіна з дня появи на світ, не подарувавши нічого, що б особисто йому належало. Отже, ім'я  герою дісталося батькове. Нікому не дано було знати, що Акакій Акакійович виявиться останньою гілкою свого родинного дерева. Але це було вже запрограмовано: адже не даремно після хрещення «він заплакав і зробив таку гримасу, наче передчував, що буде титулярним радником». І прізвище спочатку Гоголь дав герою Тишкевич, пророкуючи тихе, непомітне життя. Пізніше автор змінив його на Башмакович, а потім на більш промовисте Башмачкін. Зрозуміло, що воно пішло від башмака, від назви речі, що знаходиться внизу, при самій землі, як прояв ущербності, бо черевик – метафора тлінного матеріального світу. Ідеї філософа Григорія  Сковороди, імовірно, вплинули на світогляд Гоголя. Як він зазначав: підошва є фігура праху. Черевик, таким чином, асоціюється з темою смерті головного героя й приховано віщує її фатальну неминучість.

Повість Гоголя умовно можна розділити на дві протилежні значущі частини: період до пошиття нової шинелі й після. Цим  прослідковується зміна зовнішності головного героя та його духовних цінностей.

На початку повісті Башмачкін був невиразної зовнішності: «низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним…». З усього було видно, що Акакій байдужий до матеріальних благ. У ньому є самообмеження, що межує з аскетизмом, і досконала байдужість до фізичної й матеріальної сторін існування. Так, Башмачкін «зовсім не помічав смаку їжі, їв усе це з мухами і з усім тим, що б  не посилав Бог на ту пору». «Акакій Акакійович не віддавався ніякій розвазі». «Ні разу за життя не звернув він уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці». Першорядне місце в житті Башмачкіна займала служба в департаменті, де «не виявляли до нього ніякої пошани».

Співробітники або не звертали увагу на нього, як на звичайну муху, або насміхалися з нього, глузували, «сипали на голову йому папірці», а «начальники поводилися з ним… холодно-деспотично». Та Акакій Акакійович залишався безпристрасним.

Слово «пристрасть» (грец. – pathos) походить від дієслова «страждати» (грец – paskho) і означає внутрішню хворобу лю­дини, яка, вражаючи здорові сили й бажання людського єства, перетворює їх на інструмент для гріха. Пристрасть, яка у своїй основі є природною душевною здатністю, силою та енергією лю­дини, через поневолення гріхом стає виконавцем гріха у думках, словах і ділах. Таким чином, пристрасті – це спотворені при­родні душевні сили людини, які замість того, щоб бути спрямо­ваними до Бога, тягнуться до гріха. Природний стан людини – це життя у чесноті, тим часом як гріховні пристрасті є протиприродним станом. Як підкреслює святий Іоан Лествичник: «Ми самі природні властивості до добра перетворили у прис­трасті». Гріховне, протиприродне вживання сил людини є душевною недугою, натомість природним, здоровим станом є служіння цих людських сил добру і Богу як джерелу добра.

Усе ж спокуси  служать постійно наростаючим мотивом повісті. Перші із них виносяться Акакієм Акакійовичем стоїчно. І при цьому ніякого незадоволення, скарг або претензій, ніякого питання про своє становище, але одне незворушне терпіння. «Тільки якщо вже занадто був нестерпний жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи робити своє діло, він промовляв: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?». Смиренність дається Акакію Акакійовичу легко, без надриву й видимого зусилля над собою, немов іншого не дано. Так і святого Акакія «старець мучив  щодня не тільки докорами й лайками, але й побоями; терпіння послушника було не безрозсудне».

Однак, самообмеження Акакія Акакійовича не є необдуманим або  зрозумілим. На перший погляд, може здатися, що в гоголівського персонажа взагалі відсутнє будь-яке внутрішнє подолання або боротьба із собою. Здається, що терпіння його природне і дається без зусиль, що всі негаразди, які зазнає герой, нічого не варті, і він нічого не хотів би змінити у своєму становищі.

Але таке відчуття виявляється помилковим, у душі в Акакія Акакійовича далеко не все спокійно, і вона не відділена від своєї волі. Але Гоголь не відкриває завісу таємниці над героєм і залишається в Акакія деяка загадка – адже не можна влізти в душу людини й дізнатися про все, що вона думає.

Образи Акакія Акакійовича та значної особи тісно перегукуються з іншими двома -  святого Акакія і «неправедного старця». Видається, що така схожість не може бути випадковою.

Як неправедний старець є гонителем святого Акакія, який йому покорявся, так і в підпорядкуванні «значної особи» знаходиться Акакій Акакійович, і значна особа виступає у фіналі його гонителем. Як у житії святого Акакія відбувається пробудження совісті «неправедного старця» під впливом розмови з померлим послушником Акакієм, так і значна особа стає кращою після зустрічі з «живим мерцем» Акакієм Акакійовичем.

Герой Гоголя, на відміну від свого житійного прототипу, не молодий, він «з невеличкою лисиною на лобі», не витримує аскези, наприклад, морозу, піддається спокусі -  придбати нову шинель. Та й «посмертні походеньки»  чиновника мало схожі на чудеса, здійснені покійним святим, а швидше -  на терзання незаспокоєної душі.

Та простий чиновник Башмачкін займався переписуванням паперів і отримував від цього справжню насолоду. «Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у своїй посаді». Він не просто ревно служив, а служив із любов`ю.

Таким чином, любов до переписування виявляє головні риси Акакія Акакійовича – покірність і сумирність - те, що ріднить його зі святим Акакієм і свідчить про повне зречення героя від власної волі. А це є неодмінною умовою для послушників.

    Слід зазначити, що в житії диво повинне сприяти зціленню або моральному  переродженню , щоб глухий знайшов слух, сліпий прозрів, а грішник розкаявся, що метафорично відбувається зі значною особою в «Шинелі», який набагато рідше став говорити підлеглим: «Як ви смієте…; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що мова».

         Що ж відбувається з головним героєм гоголівської повісті?

         Під впливом звабливих помислів, Акакій Акакійович зраджує своїм духовним цінностям і служінню. Думки про шинель заполонили Башмачкіна. «Переписуючи папір, він мало не зробив навіть помилки». "Умовна" матерія букв, якій він був відданий, замінюється фізично щільною тканиною – новим одягом, у який герой одягається, немов би стверджуючись у матеріальному світі.

            Але, якщо виходити з того, що Акакій Акакійович - ідеал байдужості, подвижник послуху, то цілком закономірна трагедія його падіння. «Людина великої смиренності» зрадила «статут» свого життя, змінила свої чесноти на вади.

            На Акакія Акакійовича нападає неуважність – переддень тих лінощів, які переможуть після придбання нової шинелі. «Пообідав він весело і після обіду вже нічого не писав, а так трошки посибаритствував на постелі, поки стемніло». Радість, випробовувана Акакієм Акакійовичем після придбання шинелі, призвела до загибелі душі: «Рукою смиренності відкидай прибуття радості». Справжнє свято для душі ченця – це «блаженна радісна печаль святого розчулення». «Духовний сміх душі» – це «блаженний, благодатний плач».

Пошиття шинелі стає для героя спокусою, яка виявилася для нього фатальною і непереборною. Думки про шинель потягли за собою думки про гроші. Спершу все ніби складається для Башмачкіна сприятливо, і кошти на шинель знаходяться несподівано швидко. «Діло пішло навіть швидше, ніж він сподівався. Наперекір усім сподіванням директор призначив Акакію Акакійовичу не сорок або сорок п’ять, а цілих шістдесят карбованців: чи передчував  він, що Акакію Акакійовичу потрібна шинель, чи само собою воно так склалося, та тільки в нього через це виявилося зайвих двадцять карбованців. Це прискорило хід діла».

Змінюється внутрішній стан героя. «Вогонь часом з`являвся в його очах». Шинель на товстій ваті, на міцній підкладці стала для героя наче нареченою, «ніби він одружився, неначе якась інша людина присутня була з ним, неначе він був не сам, а якась приємна подруга життя згодилася з ним проходити разом життєву путь». "В голові навіть мелькали найсміливіші і найзухваліші думки: а чи не покласти, справді, куницю на комір?". Мрія про куницю тотожна мрії  про просування по службі. Тепер герой «не проста муха», він стає «своїм» серед чиновників.

Нова шинель змушувала Башмачкіна жити за чужими для нього правилами, несподівано та всупереч його волі. Він уже кілька років не виходив вечорами на вулицю, а тут довелося іти на вечірку до одного з чиновників, де «він не знав як йому бути, куди подіти руки, ноги й всього себе». Акакія Акакійовича все більше поглинали гріховні спокуси. Він  «підсів… до гравців» у карти, його примусили випити два бокали шампанського «після яких він відчув, що в кімнаті стало веселіше», «навіть побіг був раптом, не знати чого, за якоюсь дамою, що блискавкою промайнула повз нього і в якої кожна частина тіла була сповнена надзвичайного руху».

Викрадення шинелі й загибель самого героя тісно пов'язані між собою. Коли втратив найдорожчу для нього річ, Акакій Акакійович вже не міг повернутися до свого попереднього стану. Характерно, що Башмачкін підхоплює застуду не тієї морозної ночі, коли її вкрали, і йому довелося роздягненому повертатися додому по морозу. Герой застуджується тільки через кілька днів, повертаючись від генерала після посадового розпікання.

     Шинель є для Акакія Акакійовича не тільки і не стільки матеріальною річчю, скільки метою та сенсом його існування, втративши яку, він втрачає й саме       життя. Смерть Акакія Акакійовича не є спокійним успінням праведника. Смуток і зневіра - супутники «безладдя», спочатку зовнішнього («він прибіг додому зовсім у безладді: волосся, яке ще водилося у невеликій кількості в нього на висках, на потилиці, геть розтріпалося; бік і груди і всі панталони були в снігу»), а потім і внутрішнього. Після бесіди зі значною особою, героєм уже повністю опановує те неподобство душі, що приводить його до передсмертної агонії. «Він перебував увесь час у маренні та в гарячці. Видива, одне одного дивніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петровича і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджувалися йому безперестанку під ліжком, і він щохвилини кликав господиню витягти в нього одного злодія навіть з-під ковдри; то запитував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здавалося йому, що стоїть він перед генералом, вислухуючи належні розпікання, і промовляє: «Винуват, ваше превосходительство!» - то, нарешті, навіть лихословив, виголошуючи найжахливіші  слова, аж стара хазяйка навіть хрестилася, зроду не чувши від нього нічого такого, тим більше, що  слова ці вимовлялися  безпосередньо за словом «ваше превосходительство».

Життя Акакія Акакійовича – це життя бідного духом і його християнський подвиг – подвиг послуху. Чеснота Акакія Акакійовича – це чеснота смиренності та послуху, і в цьому він зближується зі святим, на честь якого дано йому ім'я.

Таким чином,  Башмачкін виявляється настільки захоплений новою мирською прихильністю, що, втративши шинель, позбавляється й внутрішньої покірності та спокою.  Духовно деградує, і його душа не заспокоюється навіть після смерті. Терзання  неупокоєної душі Акакія Акакійовича, пригоди «живого мерця»  наводять на думку про її загибель.

М.В.Гоголь не випадково вводить  у повість «Шинель» образ драбини, який            ще  з  раннього  дитинства   супроводжував письменника й мав  символічний  характер.  «Коли Гоголь  був маленьким,  бабуся  Тетяна  Семенівна  розказувала  йому  про  драбину:  її спускали з неба ангели, подаючи руку душі померлого. Якщо драбина мала  сім  сходин,  то  на  сьоме  небо  піднімалась  душа,  якщо менше  –  значить,  нижче  доводилось  їй  перебувати. Сьоме  небо  –  небо  Раю   –  було високо», – пише Ігор Золотусський .

Усе життя Миколи  Гоголя  також  є  своєрідною  драбиною  до Бога. Як глибоко жив цей духовний образ у свідомості письменника свідчать  і  останні  передсмертні його слова: «Лестницу,  поскорее,  давай  лестницу!». Лікар  Тарасенков, під наглядом якого був Гоголь в останні дні життя, зазначав: «Взявши собі  за  зразок  і настанову  Іоанна Лествичника,  улюблену його книгу, він старався досягати вищих сходин…».

Відомо,  що  вперше у творах Гоголя цей образ з’являється в «Майській ночі»: «Ни один дуб у нас не достанет до неба, – сожалеет красавица Ганна. – А говорят, однако же, есть где-то, в какой-то далекой земле, такое дерево, которое шумит вершиною в самом  небе,  и  Бог  сходит  по  нем  на  землю  ночью  перед  Светлым  праздником.  –  Нет,  Галю,  –  отвечает  ей  казак  Левко,  –  у  Бога  есть длинная лестница от неба до самой земли. Ее становят перед Светлым Воскресением  святые  архангелы; и  как  только Бог  ступит на первую ступень,  все  нечистые  духи полетят  стремглав  от  земли  и  кучами попадают в пекло, и оттого на Христов праздник ни одного злого духа не бывает на земле».

У православній святоотцівській літературі «лествиця» – один із основних образів духовного зростання. Він з`являється в Біблії, а саме в 28-у розділі Книги Буття, де описується бачення патріарха Якова: «І снилось йому, ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній».

Отже,  Гоголь  не зображує в героєві рух до добра, сходження по драбині  чеснот. Він  показує  рух униз по сходах в історії Акакія Акакійовича. Башмачкін, піднімаючись по драбині, що вела до матеріального збагачення, опускається духовно,  це й  призводить до деградації особистості та її загибелі.

  Думка про шинель входить у душу Акакія Акакійовича, міцно в ній поселяється, змушує його зрадити свою службу, усталене життя й призводить, нарешті, до загибелі. Безпристрасний на початку повісті герой виявляється слабким духом. Він не зумів протистояти спокусам і прив`язався до матеріальних речей, цим самим зруйнувавши свій духовний світ.